Чого, власне, хоче досягти адміністрація Трампа? Проблема в тому, що американці декларують три можливі цілі, але жодну не переслідують послідовно.
Розберімо детальніше.
Перша ціль — свобода судноплавства в Ормузькій протоці. Нагадаю, що до 28 лютого 2026 року це був очевидний факт. Наскільки я спроможний розуміти, досягти цього можна — і доволі швидко — дипломатичними інструментами. Достатньо для початку зняти подвійну блокаду: американську та іранську.
Наступна ціль — нерозповсюдження ядерної зброї — також досяжна мета через перевірені механізми: обмеження збагачення, інспекції, скорочення запасів. Тобто повернення до формату ядерної угоди 2015 року, з якої США при першому Трампі вийшли у 2018 році.
Ну і, врешті-решт, — усунення регіонального впливу Ірану, що за фактом є зміною режиму, хоча адміністрація цього прямо не визнає.
У чому проблема цілепокладання?
Адміністрація риторично тяжіє до третьої цілі, але практично не готова платити її ціну (тривала війна, війська “на землі”, роки конфлікту). Водночас вона веде переговори з тим самим режимом, якого нібито хоче усунути, — і вимагає від нього поступок, рівнозначних капітуляції.
Це принципова суперечність: максималістські вимоги + небажання воювати + переговори з противником — і все одночасно. Іран не вважає себе переможеним, тому не капітулює. Політика застрягла між двох стільців: тиск є, результату немає.
Читайте також: Чому блокада Ормузької протоки — марна справа
Ще одна проблема, на яку варто звернути увагу, — фактичні дані ігноруються або підганяються під бажаний результат. Наприклад, у питанні іранської блокади був розрахунок, що морська блокада швидко “задушить” Іран: за 13 днів іранські сховища нафти заповняться, експорт зупиниться, а економічний тиск змусить Іран капітулювати.
Але реальна картина виявляється інакшою. Міад Малекі — колишній старший стратег із санкцій міністерства фінансів США, нині старший науковий співробітник Foundation for Defense of Democracies і один із прихильників блокади — в інтерв’ю Fox News уточнив часову лінію. За його оцінками, наземні сховища заповняться за 7–14 днів, після чого Іран може “купити кілька тижнів”, заповнюючи танкери у Перській затоці. З урахуванням 21 дня, протягом яких блокада вже діє, реальний буфер становить 64–79 днів — і це лише до моменту, коли сховища переповняться.
Показово, що навіть прихильник блокади визнає: часова лінія виявилася значно довшою за початкові 13 днів. Це не технічна похибка в розрахунках, а системне нерозуміння того, як Іран підготувався до санкційного тиску.
Доки США не дадуть чіткої відповіді на базове запитання — чого саме вони хочуть від Ірану? – жодна часова лінія не матиме значення. Політика, яка одночасно вимагає капітуляції, уникає війни та веде переговори, приречена застрягти між двох стільців: тиск зростає, але стратегічного результату немає. А ціну цієї невизначеності платять світові енергетичні ринки — і звичайні іранці.
Про автора. Ігор Семиволос, директор Центру близькосхідних досліджень
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.