Але на практиці часто є так, що командир танкового взводу, який відповідав за техніку, вартістю мільярди гривень, отримує пропозицію піти в охоронці, а колишній снайпер – так і не дізнається, що його вміння рахувати траєкторію під тиском – може бути чудовою навичкою для фінансового аналітика. Про те, чому ринок праці й армія досі говорять різними мовами, – програма “По живому” поспілкувалася із заступницею міністра у справах ветеранів України Юлією Кірілловою та керівником Українського ветеранського фонду, Героєм України Олегом Оливою.
Мільйон вісімсот тисяч і одна ціль
Цифра справді вражає: за даними експрем’єрки Юлії Свириденко, озвученими на III Конференції з реінтеграції ветеранів, в Україні вже 1,8 мільйона ветеранів і ветеранок. Уряд поставив собі мету – працевлаштувати 100 тисяч з них до 2030 року у партнерстві держави й бізнесу. Цифра на тлі мільйона восьмисот тисяч виглядає скромно, і перше запитання, яке напрошується: а хто взагалі ці роботодавці і що вони готові запропонувати?
Юлія Кіріллова, яка у 2015-2016 роках проходила службу в лавах ЗСУ, одразу знімає з міністерства у справах ветеранів функцію “роздавача вакансій”:
“Міністерство формує систему, у якій ветеран не залишається один на один із ринком праці. Наша ключова задача – прибрати ті бар’єри, які сьогодні існують як для ветерана, так і для роботодавця”, – пояснює заступниця міністра.
За її словами, у лютому 2026 року уряд ухвалив державну цільову програму “Ветеран.Робота” на 2026–2027 роки, яка передбачає весь цикл: оцінку навичок, здобутих на службі, перенавчання, пошук роботодавця й адаптацію робочого місця. Держава також компенсує роботодавцям вартість переобладнання робочих місць для людей з інвалідністю внаслідок війни – а таких серед ветеранів дедалі більше.
Юлія Кіріллова, фото: mva.gov.ua
Ключове, на чому наголошує Кіріллова: міністерство свідомо відмовилося від показника “скільки ветеранів працевлаштовано” на користь іншого – скільки з них утрималися на робочому місці протягом року. За кожним ветераном закріплюється фахівець із супроводу й кар’єрний радник, які разом складають індивідуальний план і продовжують моніторити ситуацію навіть після офіційного працевлаштування.
Окремо в розмові згадується робота Національного агентства кваліфікацій зі створення мережі кваліфікаційних центрів – місць, де ветеран без диплома може підтвердити навички, здобуті на службі, і офіційно претендувати на посаду в цивільному секторі за фахом, якого в нього формально немає на папері.
Снайпер, який рахує краще за фінансиста
Найгостріше запитання розмови – не про кількість вакансій, а про їхню якість. За даними Українського ветеранського фонду, рівень безробіття серед ветеранів сягає близько 31% – це у два-три рази більше за середній показник по країні. І головна причина, яку самі ветерани називають першою, – невідповідні зарплати. Людина, яка на нулі отримувала сто тисяч гривень і більше, повертається в тил, де таких грошей просто немає.
Однак Кіріллова наголошує, що держава не повинна штучно завищувати зарплати ветеранам, бо “це про принцип справедливості в оплаті праці” для всіх працівників. Але є інший шлях – навчитися розпізнавати цінність військового досвіду.
Тут вона наводить показовий приклад із власної практики – розмову з представниками банківського сектору на старті програми:
“На моє запитання, на яку посаду вони влаштували ветерана, який, наприклад, був снайпером або артилеристом у війську, мені відповіли: охоронцем. Тобто ветеран не оцінює того досвіду, який він здобув під час служби, і роботодавець не може ефективно перекласти цей військовий досвід у цивільний”.
А тим часом, наголошує заступниця міністра, снайпер чи артилерист – це людина, яка вміє швидко й точно проводити складні математичні розрахунки під тиском. З відповідним коротким перенавчанням така людина може стати фінансовим аналітиком із набагато вищою зарплатою, ніж в охороні.
Те саме стосується командирів. Командир взводу – це, по суті, менеджер середньої ланки, який відповідав за життєдіяльність підрозділу й ніс матеріальну відповідальність. У випадку командира танкового взводу йдеться про десятки мільйонів, а то й мільярди гривень техніки. Але цей управлінський досвід у резюме часто просто не “перекладається” на цивільну мову.
Щоб виправити цю ситуацію, Мінветеранів разом із Федерацією роботодавців ще наприкінці минулого року провели дослідження, у якому зіставили тисячу військово-облікових спеціальностей із класифікатором професій і професійними стандартами. Результат ліг в основу платформи “Кар’єра ветерана”, запущеної торік: вона не просто показує вакансії, а “перекладає” військовий досвід людини в перелік цивільних професій, які найбільше відповідають її навичкам. Станом на зараз на платформі – понад 150 тисяч вакансій від майже 1500 роботодавців і трохи більше трьох тисяч зареєстрованих ветеранів-шукачів роботи.
Кіріллова також звертає увагу на ще одну причину, чому ветерани неохоче йдуть у довгу перекваліфікацію. Адже після служби людям потрібно заробляти вже й зараз, а не витрачати роки на здобуття диплома бакалавра чи магістра. Тому короткострокові програми підтвердження кваліфікації виглядають для них більш реалістичним шляхом, ніж класична вища освіта.
Колектив, який треба готувати заздалегідь
Окрема тема розмови – психологічний бар’єр між ветераном і колективом, який часто виникає ще до того, як людина встигає розкрити свої професійні навички. Кіріллова наголошує: помилково думати, що адаптувати потрібно самого ветерана під колектив.
“Ми маємо розуміти, що війна триває вже більше, ніж 12 років, і відповідно нам своє цивільне життя потрібно адаптовувати під ті умови, в яких ми сьогодні всі живемо”, – каже вона.
Ще у 2024 році Starlight Media за експертної підтримки Veteran Hub, у партнерстві з Forbes Ukraine та за підтримки Мінветеранів започаткували ініціативу “Принципи бізнесу, дружнього до ветеранів і ветеранок” – 12 принципів для українського бізнесу. У квітні 2026 року тодішня прем’єрка Юлія Свириденко заявила, що до них уже приєдналися 120 найбільших роботодавців країни, які разом забезпечують “понад пів мільйона робочих місць”.
На основі досвіду роботи з цими компаніями міністерство розробило методичні рекомендації для роботодавців – покроковий алгоритм комунікації з ветеранами, затверджений наказом і викладений у відкритому доступі. Одна з ключових порад звучить просто, але часто ігнорується: не варто розпитувати людину, яка щойно повернулася на роботу, про її бойовий досвід чи бойовий шлях – це може стати елементом ретравматизації.
За словами Кіріллової, попит із боку бізнесу на такі рекомендації сьогодні значний – і причина цього прагматична, а не тільки гуманітарна: в Україні гострий кадровий голод через міграцію, окупацію частини територій і мобілізацію. Кожен потенційний працівник –цінний, і роботодавці це вже розуміють.
Куди йти після демобілізації: алгоритм від Мінветеранів
На завершення розмови Кіріллова описує маршрут для ветерана, який щойно пройшов реабілітацію й не знає, з чого почати. Головний меседж – не існує абстрактної “держави”, до якої треба звертатися: ветеран повертається у свою територіальну громаду, і саме там, у кожній громаді, вже працює як мінімум один фахівець із супроводу.
Знайти такого фахівця можна через застосунок “Дія” у розділі “Ветеран” – за фільтром своєї громади чи населеного пункту. Альтернативний шлях – звернення до управління з питань ветеранської політики в області чи районі. Далі фахівець із супроводу веде людину по всьому шляху: від закриття базових потреб і оформлення документів до направлення на платформу “Кар’єра ветерана” чи укладення договору на перекваліфікацію.
Бізнес замість вакансії: гранти Українського ветеранського фонду
Другу частину розмови продовжив керівник Українського ветеранського фонду, Герой України Олег Олива, який очолив установу в березні 2026 року. До цього він сам пройшов шлях від командира взводу до заступника командира батальйону, воював на Луганському напрямку, під Рубіжним, Сєвєродонецьком, Лиманом і Святогірськом, а після демобілізації деякий час працював фахівцем із супроводу ветеранів у громаді на Львівщині. Тобто він знає систему не лише як керівник, а й зсередини.
За його словами, попит на грантову підтримку власного бізнесу серед ветеранів зростає стрімко. Динаміка переможців грантової програми “Варто” промовиста: 61 переможець у 2022 році, 137 – у 2023-му, 180 – у 2024-му, 336 – торік, і вже 303 переможці за три конкурси цього року.
Олег Олива, фото: mva.gov.ua
Освітньої програми як такої фонд не веде, але під час прийому заявок проводить по два воркшопи – про те, як правильно подати заявку, скласти кошторис і зібрати весь пакет документів, а потім працює з учасниками у форматі “питання-відповідь”. Найпопулярніші напрямки серед грантоотримувачів – сільське господарство, виробниче підприємництво, харчова промисловість і ресторанний бізнес, торгівля та сфера послуг.
Втім, Олива чесно визнає межі можливостей фонду, коли мова заходить про ту саму проблему зарплат, яку піднімала й Кірілова:
“Я б не сказав, що вона [платформа] якось дає можливість вирішити саме це питання. Тут більше про працевлаштування, про самозайнятість. […] Проблема заробітної плати – тут ми на це вплинути не можемо. Це вже більш економічна складова. Це комплекс цілих заходів, який повинен вирішити дане питання”.
За його словами, платформа “Кар’єра ветерана” покликана насамперед розв’язати іншу проблему, щоб ветерани не губилися серед загальної маси шукачів роботи на звичайних сайтах на кшталт Work.ua чи Robota.ua, а роботодавець міг цілеспрямовано шукати саме ветерана. Цифри тут ті самі, що називала Кіріллова: понад 150 тисяч вакансій від близько 1500 роботодавців і понад три тисячі верифікованих ветеранів у пошуку.
Головним же чинником успішної реінтеграції Олива називає не саму зарплату, а факт зайнятості й участі в колективі – байдуже, цивільному, з побратимами чи змішаному.
“Ставитися з повагою” – не гасло, а перша умова
Наостанок Олива формулює те, до чого готуватися роботодавцю, який наймає ветерана:
“В першу чергу ми повинні ставитися до ветерана із повагою. Це правило номер один. […] Потрібно ламати стереотипи, які складаються у суспільства, що ветерани такі або сякі. Ветерани – це також люди. Всі ми люди, і ми хочемо до себе нормального людського ставлення”.
Практично це означає наступне. Потрібно готувати HR-менеджерів до правильного рекрутингу, адаптовувати робочі місця під фізичні наслідки поранень і готувати колектив до того, що в ньому працюватиме людина з іншим – часто важким – досвідом.
Тож, разом ці обидві розмови складають відверту картину. Справді, інфраструктура для працевлаштування ветеранів в Україні за останні пару років зросла, адже з’явилися платформи, кваліфікаційні центри, мережа фахівців із супроводу, грантові програми й корпоративні стандарти. Але наріжний камінь – розрив між реальною вартістю навичок, здобутих на війні, і тим, як їх сьогодні оцінює цивільний ринок праці, – залишається невирішеним. І, за словами обох співрозмовників, розв’язати його можна не одним указом, а лише системною зміною ставлення – і держави, і бізнесу, і самого суспільства.
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту за фінансової підтримки IMS (International Media Support) та Фонду медіа-інтегритету. Зміст публікації є виключною відповідальністю редакції “Еспресо” і не обов’язково відображає погляди чи позицію IMS або її донорів.
Читайте також: “Нарвані”, “занадто дорогі”, незручні: чому ветеранам важко знайти роботу після фронту