Обидва торували тим самим шляхом: з фронту – у пошуках роботи, яка виявилася складнішою, ніж здавалося. Їхні історії – ілюстрація проблеми, яка стосується вже майже двох мільйонів українців.
Більше про незручні питання із працевлаштування ветеранів, у програмі “По живому”.
Шість поранень і мрія, яку довелося відкласти
Юрій Новіцький, фото: скрін з програми “По живому”
Юрій Новіцький служив у 125-й окремій важкій механізованій бригаді. У військо пішов з перших днів повномасштабного вторгнення. На початку 2023-го дістав поранення на Донеччині – одразу кілька.
“У мене шість поранень, пробита легеня, лопатку наполовину вирвало, біцепс правий, тут перебиті сухожилля і нога. Ще, може, щось забув. Тоді стріляли і танки, і все, що хочеш, міномети. Вижити там – це означало, що тобі дуже пощастило. Ти все життя шукаєш якусь гармонію і не знаходиш, а потім розумієш: ти там вижив, хоча не мав вижити – там же реально стільки обстрілів і операції, коли реально відкачували… І думаєш: ну не просто так ти виживаєш, треба ще якийсь сенс тому надати і щось у тому житті знайти”, – розповідає Юрій.
Після півроку реабілітації за кордоном, він поверненувся додому, до пошуку роботи. Через поранення довелося відкласти давню мрію – стати масажистом. А офісна робота чи будь-яка малорухлива діяльність йому не підходить, бо, аби втамувати біль, треба постійно рухатися. Пробував різні сфери – не складалося.
“Стикався практично постійно з тим, що не хочуть брати ветеранів, бо вони, мовляв, “нарвані”. У більшості випадків такі варіанти присутні, хоча я ніби не такий сильно нарваний, хіба місцями, – жартує він. – Потім зрозумів, що інші болячки вилазять, треба здоров’ям займатися і роботою – за щось же треба жити. Шукав дрони, роботу на дронах. Знайшли з побратимом, щоб складати дрони, антени. І, в принципі, було нормально – робиш щось корисне, щось для перемоги. А через місяць нам сказали більше не приходити. Невідомо чому – ми справлялися нарівні з іншими. Сказали, що студентам дешевше платити. Тисяча гривень у день за вісім годин важкої роботи, акуратної, але все боліло. І ти розумієш: тебе там не потребують. Було дуже незрозуміло, як двох ветеранів після поранення можна отак просто вигнати з роботи”.
Зрештою чоловік згадав те, що любив ще з дитинства.
“Я собі згадав, що з дитинства все любив ламати – іграшки, годинники, все розбирав. Назад ніколи нічого не міг зібрати назад і зрозумів, що це, напевно, моє. Так, напевно, і почав щось ремонтувати – шафи складати, меблі, сантехніку. Хоча за фахом я взагалі вчитель музики. Не співпадає це все разом”, – сміється Новіцький.
Сьогодні Юрій – майстер з дрібного ремонту, має власних постійних клієнтів і регулярну роботу.
Розвідка, поранення хребта і детейлінг замість автосервісу
Олег Гарадій, фото: скрін з програми “По живому”
Олег Гарадій до повномасштабного вторгнення теж мав справу з автомобілями – ремонтував їх. З перших днів великої війни служив у підрозділах Головного управління розвідки, потім – Чернігівський і Донецький напрямки.
“Я завжди цікавився автомобілями, і до війни теж займався ними, тільки ремонтом. Але травми хребта даються взнаки – не можу робити важку роботу, довго стояти. Тому вирішив, що мені потрібна легша робота. Детейлінг (чистка) теж пов’язаний з автомобілями, але фізичного навантаження там менше, ніж у ремонті”, — пояснює Олег.
Після звільнення зі служби перехід у власну справу не був миттєвим.
“Було трохи складно. Не так, що я звільнився і одразу взявся за роботу – насправді ні. Мав і психологічні складнощі, трошки метався, не знав, за що братися… А коли зрозумів, що стан нормалізувався, подумав: ти ж хотів цим займатися, чого думаєш – бери і роби”, – розповідає Гарадій.
Він пройшов навчання, відкрив ветеранський бізнес, виграв грант – і сьогодні не лише розвиває власну справу, а й запрошує до команди побратимів.
“Я був у ветеранському корпусі, наголошував хлопцям: хто не має роботи, хто хоче навчитися й розвиватися – будь ласка, завжди запрошуємо. Ветерани взагалі в пріоритеті, нехай приходять – це мої побратими”, – каже він.
Проблема на майже два мільйони людей
фото: Колаж Еспресо
Історії Юрія та Олега – не виняток, а ілюстрація масштабної проблеми. За офіційними оцінками, в Україні вже налічується близько 1,8 мільйона ветеранів, і ця цифра тільки зростатиме. За даними дослідження Українського ветеранського фонду, понад половина з них за останній рік зіткнулися з труднощами при працевлаштуванні після служби – серед головних причин називають невідповідність зарплати потребам, проблеми з фізичним здоров’ям, психоемоційний стан і дискримінацію з боку роботодавців.
Один із факторів, який рідко проговорюють вголос, – це різкий контраст доходів до і після служби. Заступник міського голови Львова з питань ветеранів Андрій Жолоб описує цей ефект так:
“Людина, яка при зарплаті 30 тисяч гривень у мирному часі потрапила в військовий світ, де зарплата суттєво зросла – всі пам’ятають, що сто тисяч на бойових не було фантастикою, я й сам заробляв сто тисяч премії, коли був на бойових, – це певним чином тебе змінює. І повернутися назад, працювати за ті самі 30 тисяч, здається вже нижче гідності. Це дуже великий поріг, який дуже важко переступити”, – пояснює Жолоб.
Тобто проблема не тільки в тому, що роботодавці неохоче беруть ветеранів (як показує історія Юрія, його та побратима, їх “прибрали” з проєкту зі складання дронів під приводом того, що студентам платити дешевше). Проблема ще й у тому, що звичний цивільний рівень зарплат після досвіду фронтових виплат нерідко сприймається як приниження.
Що з цим можна зробити
Дороги, якими пішли Юрій і Олег, – приватне підприємництво, робота “на себе” – не єдиний, але часто чи не найреалістичніший вихід для людини, яка не вписується у стандартний офісний чи виробничий формат через поранення, і водночас не готова миритися з довоєнними зарплатами.
Держава пропонує гранти на ветеранський бізнес (саме такий грант допоміг Гарадію розширити справу), але, як показують і цифри Українського ветеранського фонду, і особистий досвід героїв цього матеріалу, системної відповіді на масштаб проблеми поки немає: ні щодо визнання військового досвіду як трудового стажу, ні щодо психологічного супроводу при працевлаштуванні, ні щодо самої готовності бізнесу бачити у ветеранові не “ризик”, а ресурс.
Поки що ця відповідь тримається на людях на кшталт Гарадія, які, знайшовши власну нішу, свідомо запрошують до команди побратимів. Але це більше одиничні випадки, які не закривають проблему майже двох мільйонів людей, яким доведеться – рано чи пізно – шукати собі місце в мирному житті.
Про недовіру до державних програм, свідчать самі дані Кабміну, адже за 2025 рік до служби зайнятості звернулися лише близько 18 тисяч ветеранів, майже 4 тисячі з них знайшли роботу. Хоча варто відзначити, що держава стимулює бізнес брати ветеранів на роботу, зокрема компенсуючи витрати на облаштування робочих місць для людей з інвалідністю внаслідок війни. Крім цього окремий напрям програм – збільшення можливостей для ветеранів працювати на державній службі та в органах місцевого самоврядування
Державна служба зайнятості працює з ветеранами через кар’єрних радників та передбачає їхній супровід не лише до моменту працевлаштування, а й після професійної адаптації. У новій програмі закладено супровід ветерана протягом 6–12 місяців після отримання послуг професійної адаптації.
Також важливо наголосити, що учасники бойових дій та люди з інвалідністю внаслідок війни можуть пройти професійне навчання за кошти держави: здобути нову професію, пройти перепідготовку або підвищити кваліфікацію. Навчання може бути очним, дистанційним, дуальним або комбінованим і тривати до шести місяців. Більше про програму – за посиланням.
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту за фінансової підтримки IMS (International Media Support) та Фонду медіа-інтегритету. Зміст публікації є виключною відповідальністю редакції “Еспресо” і не обов’язково відображає погляди чи позицію IMS або її донорів.
Читайте також: “Мама народила не для війни”: чому на п’ятому році вторгнення суспільство і ТЦК досі не можуть порозумітися