Нас досі не те щоб дуже сильно чекали в Євросоюзі, але і там вже остаточно усвідомили, що у нас спільне майбутнє, іншого виходу немає. Необхідність протистояти сучасним викликам і загрозам створює взаємне тяжіння.
На жаль, це призводить до сталої ілюзії, що нас приймуть за замовчанням. Позиція можновладців, — мовляв, українці й так страждають за всіх, тому нам мають дати членство без умов та ще за каденції чинного президента, — входить у суперечність із внутрішньою динамікою Європейського союзу, який чітко визначив та привʼязав і перспективи членства, і гроші, і зброю до визначеного пакета реформ.
І це не три різні пакети. Це одні й ті самі реформи. Від яких залежить як наш вступ до ЄС, так і європейська фінансова допомога та нова зброя.
Читайте також: Пасажири вже почали кричати. Треба щось таки зробити вже з тим літаком
А у влади — виконавчої та законодавчої — поки що єдиний консенсус: небажання нічого міняти. Слово “реформи” стало обсценним, забороненим для використання навіть у пресрелізах, де їх тепер називають “кроками”. Проте це ж не новина, що Єврокомісія не рахує окремі кроки, там дивляться на загальний темп просування. І чутливо реагують на його відсутність, яку Україна відчутно сигналізує, хоча на словах, на камери стверджує геть інше. Як не називай їх, реформами, заходами, кроками, — сутність від цього не зміниться. Бо змінитися мають правила, за якими функціонує українська держава. І ці зміни потрібні не лише Євросоюзу для того, щоб нас прийняти, але і нам як суспільству.
Ми не можемо дозволити собі сьогодні трьох речей: продовжувати імітувати реформи, популізм і непрофесійність. Бо кожна відмова робити крок вперед до Європи — це фактичний крок назад до Росії.
Про авторку. Лана Зеркаль, українська дипломатка, ексзаступниця міністра закордонних справ України з питань європейської інтеграції
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.