Вражає те, що статистика соціально-економічного розвитку України у період 1991 – 2026 рр. вказує на катастрофу навіть порівняно із періодом брежнєвського “застою.”
Ми часто дискутуємо, куди рухається Україна і чому ми опинилися там, де є. Якщо відкинути емоції та подивитися на сухі макроекономічні й демографічні факти, картина нашої траєкторії виглядає потьмуро, але вона необхідна для розуміння нашого майбутнього.
Міф про індустріалізацію та порівняння з УРСР
Наші економічні реалії часто порівнюють з радянською добою “застою” (1964–1982 рр.). І тут варто бути об’єктивними, без жодної ностальгії чи, навпаки, демонізації.
Так, у той період система дійсно зводила масштабні об’єкти: гігаватні електростанції, металургійні комбінати, хімічні заводи. За часів незалежності ми переважно “доношували” та модернізували цей спадок, а нові інвестиції йшли у житло, торгівлю чи агропереробку. Проте ідеалізувати “застій” немає жодних підстав: те фізичне нарощування потужностей супроводжувалося жахливою екологічною шкодою, технологічним відставанням від Заходу та вкрай низькою ефективністю. Це була індустріалізація заради валу, а не заради якості.
Натомість пострадянська стрімка деіндустріалізація України — вирок політичним та бізнес-елітам України.
Читайте також: Якщо зусиль НАБУ і САП не вистачить, нам “світитиме” корумпована диктатура
Люди як головне дзеркало епохи
Що стосується демографії, то за часів “застою” населення зростало, але водночас очікувана тривалість життя чоловіків парадоксально падала (з 68 років у середині 60-х до 64,5 років на початку 80-х).
За роки незалежності тривалість життя почала трохи зростати, але ми зіткнулися з безпрецедентним демографічним обвалом: з 51,9 млн осіб у 1991-му до 31–36 млн у 2025-му. Кількість народжень впала майже на 73%.
Економіка втраченого часу
Якщо дивитися на ВВП, то за 1991–2025 роки реальний обсяг української економіки скоротився орієнтовно на 44%. Для порівняння: за цей самий період глобальна світова економіка зросла приблизно у 2,6 раза. У період брежнєвського “застою” з усіма нюансами більш ніж удвічі.
Чому так сталося?
Справа не лише у складних 90-х. Головний корінь проблеми — це олігархічно-рентна модель держави, яка міцно консолідувалася на зламі тисячоліть. Вона трималася на трьох китах: дешева праця, доступ до дешевших за світові російських енергоносіїв та політичні преференції для “своїх”. Ця система, що головним чином збудована за Л. Кучми, давала короткострокові надприбутки обраним експортерам, але вбивала реальну конкуренцію, інновації та чесні суди, витискаючи мільйони українців на заробітки.
Безпекова ціна
Найнебезпечнішим наслідком цієї моделі стало системне недофінансування армії. Проблема не лише в тому, що ми здали ядерний арсенал, а в тому, що ми не створили йому жодної неядерної альтернативи (потужної ППО, власного виробництва далекобійних ракет, сильної авіації).
Армію скорочували руйнівно: на початку 2014 року країна мала лише кілька тисяч військових, здатних швидко стати до бою.
Економія на обороні була частиною “суспільного договору” старих еліт.
Читайте також: Кейс Федорова: чи знайде влада сили подолати управлінську кризу
Що далі?
У 2022–2026 роках ми продемонстрували неймовірну стійкість. Фактично з нуля перезапустили ВПК, створивши масове виробництво дронів, артилерії та систем РЕБ (виробнича спроможність на 2026 рік сягнула близько 55 млрд доларів).
Але попереду головний іспит. Післявоєнна відбудова не має зводитися до заливання бетону чи відновлення старих, неефективних заводів. Наша мета — глибокі інвестиції в людський капітал, високотехнологічну економіку, децентралізовану енергетику та реальне верховенство права.
Демонтаж старої рентної системи, базованої на тотальній корупції — це більше не просто “реформи на вимогу ЄС”. Це базова умова фізичного виживання нас як нації.
Про автора. Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.