В самої американської грошової одиниці цього року теж ювілей – за офіційною версією, затвердженою Конгресом, їй виповнилося 240 років.
Перший варіант банкноти номіналом в один долар 1862 року
Хоча перший “Монетний акт” у США був ухвалений лише в 1792 році, самі монети почали карбувати ще через два, а перша банкнота була надрукована американським міністерством фінансів взагалі в 1862-му (з 1837 року, щоправда, існувала система “вільного банкінгу”, за якої банкноти могли друкувати приватні установи).
Можливо, дався взнаки досвід швидкого знецінення грошей під час Війни за незалежність. Та й центральний банк в США хоч і намагалися створити двічі, проте жодного разу він не проіснував довше двадцяти років – тому зрештою і створили Федеральну резервну систему, що навіть за назвою не мала викликати небажані асоціації.
Утім, це ніяк не завадило американському долару не лише впевнено “зіп’ятися на ноги” (хоча єдиним платіжним засобом на теренах США він став лише після громадянської війни), а й взяти на себе “обов’язки” резервної валюти для всієї планети після другої світової — та значною мірою виконувати цю функцію й досі.
А, може, вся справа у назві, обраній свого часу батьками-засновниками, що ніби “запрограмувала” подальшу долю американських грошей? Адже навіть у ті часи, коли Сполучених Штатів не те що на карті, а й у мріях не існувало, долар… вже об’єднував континенти.
Римський денарій з іменем Юлія Цезаря
Звісно, за віком він не може тягатися, скажімо, з римським срібним денарієм. Який став чи не першою монетою, яка була засобом платежу далеко за межами держави, що їх карбувала. Назву денарія і зараз не складно розчути в дінарах, деньє та дірхемах.
Щоправда, універсальність денарія зрештою зіграла проти нього. Адже вміст срібла, та й сама якість виготовлення монет, що спочатку викликала заздрість, почали стрімко падати вже за давніх часів. І на початку середньовіччя, на певний час взагалі довелося повернутися до розрахунку сріблом за вагою – врешті-решт і марки з фунтами спочатку були не грошовими одиницями, а саме одиницями маси.
Читайте також: Між ритуалом і повчанням. Про що насправді розповідає легенда про леді Годіву
Надійнішим тоді вважали золото. Під кінець існування Римської імперії з’явилася ще й нова стандартна монета вже з цього металу – солід. Саме її використовували і для накопичення, і для обміну, і як приклад для наслідування – спочатку, звісно, на Близькому Сході, що жваво торгував і за “темних сторіч”
Втім, і солід – який у Візантії стали іменувати номісмою, а на Заході безантом — не уник загальної “хвороби” – зниження вмісту дорогоцінного металу і погіршення якості карбування. Особливо від цього страждали італійські купці, які вже звикли покладатися на константинопольський “стандарт”.
Августалі Фрідріха II
Потреби підданих намагався задовольнити імператор Фрідріх II Гогенштауфен. Він був ще й володарем Сицилійського королівства і формально саме для нього почав карбувати за візантійським прикладом так звані августалі. Але вже невдовзі італійські міста наважилися запровадити й власні золоті.
Першими на цей шлях стала Флоренція – її монети називали флоринами, а потім Венеція з її цехінами (золотими дукатами). Звісно, в обох містах спочатку прискіпливо наслідували константинопольські зразки – ще ті, часів розквіту імперії. Але нові монети від самого початку були призначені не так для внутрішніх потреб самих міст-держав (денарії з солідами все ж карбували насамперед для громадян імперії), а для обслуговування операцій, які б ми зараз назвали міжнародними.
Венеційський цехін (золотий дукат)
При цьому, яку б назву не мали монети, і де б їх не карбували, їхня вага та цінність були однаковими – в цьому, власне і полягала ідея стандартизації.
Експеримент визнали вдалим, і за кілька століть приклад почали брати вже з італійців. Карбовані в Німеччині монети, скажімо, отримали невигадливу назву “гульденів” – тобто, власне, “золотих”. Проблема була одна – золота було мало, а торгівля – і всередині Європи, і зі Сходом — стрімко зростала та вимагали все більше грошей.
Тож не дивно, що з часом виникла ідея хоча б частково покривати дефіцит шляхом срібних “замінників” – які б за ціною відповідали золотим (а за вагою, відповідно були важчими). Перші зразки таких монет — виготовлені наприкінці XV сторіччя в Тіролі – так і називали, гульденерами.
В 1510-1512 роках нові великі поклади срібла знайшли в чеських Рудних горах. Власник місцевих копалень, Штефан Шлік здогадався карбувати монети просто біля місця видобутку. Оскільки місцевість отримала назву Якимова долина — або Йоахімсталь німецькою (святий Яким був патроном рудокопів) — то й шліківські гульденери отримали прізвисько йоахімсталерів, або ж просто талерів.
Попит на них був величезним, копіювати шліківські монети почали майже одразу, і вже в 1524 році в Еслінгені був схвалений імперський монетний статут, який визнав талер новим стандартом для Священної Римської імперії. Карбувати подібні монети почали й в інших країнах – знову ж таки, тієї самої ваги та цінності.
Аналоги, звісно, могли мати власні імена – скажімо, карбовані у Франції називали екю, в Англії – коронами, в Іспанії – песо. Але в ходу були й варіанти назви талера, переінакшені на місцевий лад. В Італії казали таллеро, в скандинавських країнах — далер, а на тих же Британських островах – долар. Ця назва, між іншим, зустрічається вже в шекспірівському “Макбеті”.
Відкриття покладів срібла за океаном зробило монети, карбовані в іспанських володіннях, найпоширенішими у світі.
Читайте також: Зоологічна дипломатія. Двозначний подарунок єгипетського валі
Монети, карбовані в різних країнах за зразком талера
При цьому називали їх і песо (що буквально означає “частка”, “доля” – співзвуччя з доларом тут абсолютно випадкове), і піастрами (тобто “пластинками” – це ім’я особливо припало до душі мешканцям французьких колоній, а нас, завдяки пригодницьким романам, взагалі асоціюється здебільшого з піратами), і власне доларами.
Навіть в британських колоніях іспанські монети використовували частіше за монети власної метрополії. Їх просто фізично було більше. Не дивно, що й місцеві борці за незалежність почали з того, що просто “узаконили” обіг цих песо – доларів на своїй території.
Коли ж вирішили таки карбувати власну монету, то й назва її здавалася вже очевидною. Ну, не називати ж гроші американської республіки за британським зразком “коронами”! Тим більше, що срібні монети й у самій Британії з 1751 року не карбували, а користувалися… все тими ж песо.
Між іншим, за однією з найпоширеніших версій саме від песо долар успадкував свій символ – $. Але його історія є давнішою навіть за біографію римського денарія. Бо починається ще за доби фінікійців. Тоді, коли ці “господарі морів” навіть монет не мали (варто нагадати, що винайшли цей зручний інструмент розрахунку та накопичення у Лідії, звідки винахід першими позичили давні греки, а у Фінікії монети почали карбувати не раніше VI сторіччя до нашої ери).
Проте й без карбованих грошей спритні мореплавці із сучасного Лівану змогли підпорядкувати собі мало не всю торгівлю Середземним морем. І навіть вийти за його межі.
Близько 1100 року до нашої ери вихідці з близькосхідного Тіра заснували на атлантичному узбережжі Іспанії місто Гадір (сучасний Кадіс). А на острові Котінуса біля нього збудували храм бога Мелькарта. За близькосхідною традицією вхід до святилища прикрашали дві величні колони. Виготовлені з бронзи, вони виблискували на сонці й були чудовим орієнтиром для мореплавців. Тож самі фінікійці звикли позначати найзахідніші свої мандрівки, як подорожі до “стовпів Мелькарта”.
Давні греки ототожнили фінікійського бога з власним героєм, Гераклом. Але їхні уявлення про географію тоді не відзначалися точністю, тож назву “стовпів Геракла” вони перенесли на Гібралтарську протоку між Іспанією та Африкою.
За стародавніх часів та в середньовіччі її вважали “краєм ойкумени”. А після відкриття Нового Світу імператор Карл V вирішив відзначити розширення своїх володінь тим, що розмістив на гербі зображення стовпів, увитих стрічкою з девізом Plus Ultra – “далі поза межі”. Почали їх карбувати і на монетах, виготовлених з американського срібла.
Іспанська монета, карбована в перуанському Потосі, — одночасно і зі стовпами, і зі знайомим знаками
Відтак і позначати суми цих монет в листуванні та документах призвичаїлися максимально спрощеним зображенням стовпів і стрічки. Яку з часом почали сприймати як літеру S, перекреслену двома або навіть однією рискою – це усе, що скоропис торговців і чиновників залишив від величних колон на імператорському (а потім і іспанському) гербі.
Спеціально для Еспресо
Про автора. Олексій Мустафін, український журналіст, телевізійний менеджер, політик, автор книжок науково-популярного спрямування
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.