Після відкриття Ормузької протоки розгорнулася дискусія про те, хто насправді переміг у цій історії: США з Ізраілем чи Іран?
Частина експертів говорить що Іран вистояв і зберіг політичний контроль над державою. Інші наполягають, що стратегічну перевагу отримали США та їх союзники.
Щоб відповісти на це питання потрібно розділити ситуацію на два рівні аналізу, не змішуючи їх між собою.
Якщо дивитися на поле бою, Іран дійсно не зазнав колапсу системи управління і не втратив контроль над територією. Режим зберіг керованість, армія не розпалася, а ключові елементи оборони залишилися функціональними. Частина військової інфраструктури була пошкоджена, але не знищена повністю, що дозволило продовжувати опір і уникнути швидкого сценарію поразки.
Але зовсім інша картина відкривається, якщо перейти до довгострокових економічних і соціальних наслідків.
За відкритими оцінками, втрати Ірану сягають близько 270 мільярдів доларів. При цьому близько 12 відсотків видобутку газу було виведено з ладу після ударів по ключових родовищах. Також приблизно від двадцяти до тридцяти відсотків нафтопереробних потужностей були пошкоджені або тимчасово зупинені.
Додатково варто звернути увагу на ефект ланцюгової реакції в промисловості, який не завжди видно одразу після ударів. Пошкодження газовидобутку та електроенергетики автоматично б’є по всій нафтохімії, виробництву добрив і полімерів, а також по металургії.
Це означає не лише падіння експорту, але й внутрішній дефіцит базових матеріалів для економіки. У короткій перспективі це призводить до зростання цін, зупинки підприємств і втрати робочих місць навіть там, де не було прямих ударів.
Окремий ризик пов’язаний з фінансовою і логістичною ізоляцією. Раніше Іран частково компенсував санкційний тиск через співпрацю з країнами регіону, які допомагали обходити обмеження та підтримувати економічні зв’язки. Насамперед з Об’єднаних Арабських Еміратів і Оману.
Після прямого військового протистояння з країнами Затоки цей канал підтримки суттєво звужується. Це означає ще більшу ізоляцію і додатковий тиск на внутрішню економіку. А отже складніший доступ до технологій, комплектуючих і навіть базових товарів, що критично для відновлення промисловості після ударів.
У підсумку формується ситуація, коли економіка починає втрачати не лише обсяг, але й структурну стійкість. Навіть якщо частину інфраструктури відновлять, система працюватиме повільніше, дорожче і з більшими ризиками збоїв.
Саме це створює довгостроковий ефект виснаження, який значно важливіший за прямі руйнування і визначає стратегічний результат цієї війни.
Це вдарить по можливості фінансувати армію, виплачувати зарплати та підтримувати базові соціальні функції. Відновлення інфраструктури вимагатиме десятків мільярдів доларів, яких у країни обмежена кількість.
У підсумку виникає ситуація, коли короткострокова стійкість не конвертується у стратегічну перемогу. Іран зміг уникнути швидкої поразки на полі бою, але отримав системні втрати, які будуть працювати проти нього протягом років. Саме тому у ширшому вимірі виграють США та їх союзники, які досягли ефекту через виснаження ресурсної бази противника.
Виграти поле бою і програти війну — це точний опис того, що зараз відбувається з Іраном.
Про автора. Віктор Таран, український політтехнолог, публіцист, громадський діяч, офіцер ЗСУ
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.