На мою думку, нам варто готуватися до сценарію, за якого навіть до 2040 року членство залишатиметься недосяжним. Це не точний прогноз, а застереження: будувати майбутнє держави на обіцянках вступу небезпечно.
Почнімо з НАТО. Політичні настрої у Словаччині, Болгарії та Чехії створюють ризик додаткових перешкод. Позиції Франції та Німеччини також можуть змінюватися під впливом радикальних і популістських сил. Проте головна проблема ширша за позицію окремих урядів — побоювання союзників бути безпосередньо втягнутими у війну з Росією.
Для частини західних еліт підтримувати Україну як щит проти агресії прийнятніше, ніж брати на себе зобов’язання щодо її колективної оборони. Звідси й розрив між словами про наше майбутнє в Альянсі та практичними рішеннями.
Читайте також: НАТО в обмін на Донбас. Хто такі американці, які поставили це питання?
З Євросоюзом ситуація інша: переговори тривають, але остаточний вступ потребуватиме згоди всіх держав-членів. Навіть виконання Копенгагенських критеріїв не усуне політичного торгу.
Але, чесно кажучи, сучасна українська політична влада власними зусиллями також гальмує виконання найважливішого кластера стосовно верховенства права.
Польща підтримує європейський курс України, водночас захищаючи власний аграрний ринок. Суперечки навколо зерна показали, як швидко стратегічна солідарність стикається з інтересами фермерів. Подібні конфлікти виникали з Угорщиною, Словаччиною та Болгарією. Французькі виробники також остерігатимуться конкуренції, а нинішні одержувачі європейських субсидій — перерозподілу коштів на користь України.
Для Німеччини та інших великих платників постане питання додаткових внесків. Тому навіть прихильники нашого членства можуть вимагати обмежень, перехідних періодів і бюджетних домовленостей, узгодження яких затягуватиметься. Це не робить відмову неминучою, але позбавляє підстав вважати вступ автоматичним результатом реформ.
Є й інша небезпека — перетворення євроінтеграції на інструмент тиску у двосторонніх суперечках. Україна має твердо відкидати неприйнятні ультиматуми, хоч би від кого вони надходили.
Це стосується, зокрема, спроб політиків із середовища польської “Права і справедливості” пов’язувати наше європейське майбутнє з нав’язуванням одностороннього трактування Волинської трагедії. Поважати пам’ять загиблих, забезпечувати ексгумації та чесне дослідження злочинів — необхідно.
Перетворювати примирення на нескінченну вимогу одностороннього каяття українців — неприйнятно. Історичний діалог має ґрунтуватися на правді, взаємності та повазі до гідності обох народів.
Так само права угорців Закарпаття мають бути захищені відповідно до європейських стандартів, як і права інших громадян України. Проте домовленості з Будапештом повинні містити чіткі, узгоджені критерії виконання. Якщо після виконання одних умов висуваються нові, це перетворює переговори на нескінченний механізм політичного тиску. Захист меншин не може бути приводом для втручання у внутрішні справи України чи обмеження її суверенітету.
Абсолютно неприпустимо поступатися територіальною цілісністю заради ілюзії майбутнього вступу до НАТО. Жодна обіцянка членства “колись потім” не виправдовує юридичного визнання окупації або відмови від суверенітету над українськими землями.
Читайте також: Чому на Україну тиснуть?
Хоч би звідки надходили такі пропозиції, включно з Вашингтоном, їхня небезпека очевидна: територіальні поступки можуть стати незворотними, а обіцянки — залишитися невиконаними. Припинення вогню та юридичне визнання втрати територій — принципово різні рішення. Досвід Будапештського меморандуму мав навчити нас вимагати дієвих механізмів захисту, а не покладатися на політичні запевнення.
Я давно вважаю, що для значної частини українського політикуму євроатлантичні гасла нерідко ставали ширмою, за якою приховувалася недостатня увага до оборони. Роками скорочували армію, продавали озброєння, втрачали стратегічні спроможності. Плани стримування агресора не отримували належних ресурсів.
Власна армія, оборонна промисловість і стійка економіка мають бути основою нашої безпеки. Допомога партнерів повинна посилювати цю основу. Особливу увагу слід приділяти співпраці з Балтією, Північною Європою, Польщею, Великою Британією та Румунією, водночас зміцнюючи підтримку Берліна й Парижа. Партнерство передбачає спільні інтереси та взаємну повагу, а не готовність приймати будь-які умови.
Реформи потрібні насамперед нам самим — для справедливого суду, конкурентної економіки та дієвої держави. Проводити їх слід з урахуванням українських інтересів, а не заради галочки у звітах.
Україна має прагнути членства в НАТО та ЄС на засадах реалізму, зберігаючи власну гідність, суверенітет і здатність вистояти, якщо вступ знову відкладатимуть.
Про автора. Володимир Омельченко, директор енергетичних програм Центру Разумкова
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.