Уряд вчергове погіршив макропрогноз. І боюся, що не в останнє.
Нова статистика говорить про катастрофічне падіння експорту (свіжа новина : за 10 місяців 2026 року експорт феросплавів був меншим ніж за один місяць 2021). Водночас головна “економічна” новина, яку обговорює вся країна, — безплатний проїзд в Києві, якого ми можемо і не дочекатися.
При цьому, обговорюючи нові ініціативи, ми геть забуваємо про те, а як спрацювали подібні ініціативи в минулому. Говорячи про Харків ми начисто забуваємо про безплатні 3 000 км залізницею. Те рішення, звісно, не головна проблема галузі, але дуже показовий удар по ній в складний момент. Але робота над помилками — не наша сильна сторона.
Наша сильна сторона — піар сьогодні, про який можна забути завтра.
Зараз склалася надскладна ситуація: через удари по залізничній та енергетичній інфраструктурі. Укрзалізниця вимушена підіймати ціни. Але це, своєю чергою, робить остаточно нерентабельними наших виробників, а експорт неконкурентним. Результат: з лагом в кілька місяців у нас може закритися ще з десяток великих виробників, які поки ще пробують вижити. Не далі, як цього тижня, між іншим, про закриття заявило FerExpo і що тепер буде відбуватися в Горішніх Плавнях навіть страшно уявити.
Не треба бути великим аналітиком, щоб зробити простий прогноз: без зміни підходів держави, ми не маємо шансів на виживання реального сектора економіки.
Що потрібно зробити?
Напевне, варто чесно говорити з донорами, що в нас зупиниться економіка, якщо ми не знайдемо квазіринковий механізм підтримки ряду природних монополістів (до прикладу, варто почати діалог про створення фонду підтримки наших природних монополістів, які зараз перебувають під ударами російських дронів та ракет). І цей фонд має дозволити зафіксувати тарифи на певний проміжок часу. Інакше європейці дотуватимуть не 50, а 70-80% нашого бюджету, а наплив біженців різко зросте.
Я розумію, що уряд насправді боїться такого підходу і не спроможний на нього. Ми це бачимо з того, як ведуться переговори щодо квот з ЄС і про гроші з МВФ. Але в нас немає зараз інших варіантів, ніж спробувати іти нестандартно.
Я вже писав раніше трохи з іншої теми: ми маємо унікальний шанс провести переговори з МВФ про списання боргів, бо у МВФ є прецеденти списання у низці країн Африки. Ми точно так само можемо почати діалог з європейцями та Світовим банком про фонд стабілізації економіки. Звичайно, такі переговори — це вихід із зони комфорту. Але без виходу з зони комфорту ми матимемо колапс реального сектору економіки.
Читайте також: Корецький помиляється: Україна — не “Ідеаліст”
І тут ми знову повертаємося до двох моментів.
Україна надто слабко веде зовнішні економічні переговори, перш за все, через брак стратегічного бачення в уряді.
Вибираючи між збереженням бізнесу та одноразовим наповненням бюджету, держава чомусь завжди вибирає саме друге.
І навіть тоді, коли пропонуються ніби правильні кроки, виконання цих самих кроків викликає більше запитань, ніж відповідей. Останній приклад — страхування ризиків війни, яке є флагманською програмою Мінекономіки та міністра Кравченка. Просто для розуміння: подано заявок на 6,8 млрд (це відшкодування вже знищених війною активів). Прийнято рішення про виплати на менш як 60 млн грн. З такими темпами ніхто нічого не дочекається. А на всіх конференціях міністр розповідатиме про цю програму як великий прорив.
І ще одна важлива деталь: уряд практично не веде діалогу з виробниками (крім мілтеху). Головний діалог іде з ритейлом, який, безумовно, дуже важливий, але є лише частиною бізнесу, і переважно імпортоорієнтованого бізнесу.
Ще раз хочу повторити: ми рухаємося дуже стрімко до ситуації, коли наступного року власні доходи складуть 25-30%, а зовнішня допомога – 70-75%. І навіть за цих обставин уряд боїться ризикнути вийти із переговорної зони комфорту.
Про автора. Вадим Денисенко, політолог, керівник аналітичного центру Ділова Столиця.
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.