Останнім часом усе частіше лунають розмови про можливість завершення або замороження російсько-української війни. У публічному просторі це нерідко подається як автоматичний перехід до стабільності: припиняться бойові дії — почнеться відновлення, економіки адаптуються, суспільства повернуться до нормального життя.
Однак історія показує, що так відбувається далеко не завжди.
Для держав, які тривалий час перебувають або перебували у стані великої війни, завершення конфлікту часто стає не кінцем кризи, а початком нового складного етапу. Особливо тоді, коли війна за роки змінює структуру економіки, політичних інститутів і соціальних відносин.
Сьогодні модель розвитку Росії значною мірою спирається на фактор воєнної мобілізації. Значна частина бюджетних ресурсів спрямована на оборонний сектор, силові структури та пов’язані з ними галузі. У низці регіонів військові виплати, державне замовлення та пов’язана економічна активність стали одним із ключових джерел доходів.
Це не означає, що російська економіка не здатна існувати без війни. Але це означає, що повернення до більш цивільної моделі розвитку навряд чи буде швидким або безболісним.
Перший виклик — економічний.
Якщо військові витрати почнуть суттєво скорочуватися, це створить додатковий тиск на підприємства, зайнятість і регіональні бюджети. Історія знає чимало прикладів так званого демобілізаційного шоку — від післявоєнної перебудови європейських економік до складної конверсії оборонної промисловості після розпаду СРСР.
Водночас сам факт скорочення військових витрат не означає автоматичного занепаду. Ключове питання полягає у здатності держави створити нові джерела економічного зростання та запропонувати модель розвитку після мобілізаційного циклу.
Читайте також: Ключове питання вже не в тому, коли закінчиться війна. А в тому — де вона закінчиться
Другий виклик — соціальний.
За роки війни формуються великі групи людей, чиї доходи, соціальний статус або професійна траєкторія були прямо чи опосередковано пов’язані з воєнною системою. Повернення військових, інтеграція ветеранів, адаптація ринку праці та зміна соціальних очікувань — це складне завдання для будь-якої держави незалежно від політичного устрою.
Світовий досвід показує: проблемою зазвичай стають не ветерани самі по собі, а відсутність механізмів їхньої інтеграції та довгострокової соціальної політики.
Третій виклик — політичний.
Будь-який тривалий конфлікт створює нові центри впливу: силові структури, оборонний сектор, адміністративні та медійні групи. Після завершення війни їхні інтереси не зникають автоматично. Навпаки — починається перерозподіл ресурсів, повноважень і політичної ваги.
Саме тому завершення війни не обов’язково означає автоматичне послаблення внутрішньої напруги.
Водночас було б помилкою робити висновок про неминучий крах Росії.
Авторитарні системи нерідко демонструють значно більшу інерцію та здатність до адаптації, ніж прогнозують їхні критики. Контроль над ресурсами, централізований адміністративний апарат і силовий механізм можуть забезпечувати відносну стабільність навіть за умов накопичення структурних проблем.
Тому більш коректне питання звучить не так: “Чи впаде Росія після війни?“, а так: “Якою ціною вона зможе перейти до нового етапу розвитку — і чи вистачить для цього економічних, політичних і соціальних ресурсів?“.
Для України це питання не менш важливе.
Завершення війни саме по собі не гарантуватиме швидкого успіху. Але Україна вже зараз має фактори, яких не мала раніше: значно глибшу інтеграцію з Європою, масштабну міжнародну підтримку, досвід управління кризами та покоління людей із високою мотивацією до змін.
Після війни конкуренція не завершиться — зміниться лише її характер.
Це буде конкуренція вже не за території, а за інституції, економіку, технології, людський капітал і якість державного управління.
І цілком можливо, що саме цей етап стане не менш визначальним для майбутнього, ніж сама війна.
Про автора. Віктор Ягун, директор Агентства з реформування сектору безпеки, генерал-майор запасу СБУ
Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.