Архітектурна спадщина Василя Нагірного налічує кілька сотень об’єктів, серед яких церкви, каплиці, парафіяльні будинки, громадські та приватні будівлі. Серед таких, зокрема, народний дім у Борщеві Тернопільської області. Найціннішими є сільські церкви, що становлять більшість серед його творів. Еспресо.Захід нагадає життєвий та творчий шлях Василя Нагірного.
Хлопець із Гірного
Василь народився 1848 року в селі Гірне на Стрийщині. Його дитинство не було легким. Мати померла, коли йому було лише півтора року. Батько згодом одружився вдруге, а вихованням хлопця переважно займалася бабуся. Саме вона прищепила йому ту впертість і релігійність, які згодом стали основою його характеру.
У школі Василь став калікою. Він звихнув ногу, але рідні не дозволили лікарям її вправляти. Боялися, що сирота плакатиме від болю, а ще сподівалися, що з такою вадою його не заберуть до австрійської армії. Так він і залишився на все життя з кульгавістю.
Коли Василь навчався у Стрию, помер його батько. Хлопець залишився без жодної фінансової підтримки. Відтак, мусив сам заробляти собі на життя приватними лекціями.
У 1866 році Василь Нагірний поїхав до Львова, щоб продовжити навчання. Спочатку мешкав у бурсі при «Народному Домі», але через неможливість одразу вступити до четвертого класу залишив її. Після року навчання на педагогічних курсах він вступив до четвертого й п’ятого класів реальної школи та, утримуючись приватними уроками, завершив навчання у 1870 році.
У спогадах Нагірний згадував навчання у вищих класах реальної школи як один із найважчих періодів життя.
“Мені майже зовсім забракло усього, що потрібне не тільки для науки, але і до життя. Я не мав ані одної книжки, ані що з’їсти. Нераз жилося кілька днів сухим горохом, купленим за кілька крейцарів… Під час тріскучої зими я ходив в легкій, майже літній одежині. Теплішу одежину, що я мав, позичив я пізньої осені одному товаришеві, який спав на Високім Замку, та він не віддав її мені”, – писав Василь Нагірний у своїх спогадах про цей період свого життя.
Швейцарський гарт
У 1870 році Василь Нагірний вступив як слухач до “Технічної академії”, де став членом товариств “Академічний кружок” і “Дружний Лихвар”, поставивши собі за мету злучити їх в один. Але його бажання не здійснилося, бо провчився в академії лише рік. Протягом того року йому вдалося дістати лекцію в приватній гімназії професора Тшашковського, де викладав рахунки і руську мову.
Заробивши трохи грошей, після завершення першого навчального року у вересні 1871 року поїхав до Цюриха. Там він вступив на підготовчі курси до політехнічного навчального закладу, а вже у 1872 році почав навчання на будівельному відділенні.
Швейцарія того часу була центром передових інженерних думок і кооперативного руху. Також саме там Василь побачив, як малі фермери об’єднуються, щоб виживати разом. Цей досвід він згодом привезе додому.
“Чи діжду я того, коли й наша країна позбудеться непрошених опікунів і так устроїться, як ця маленька Швейцарія?», – писав Нагірний.
Сім років він працював архітектором у Цюриху та Вінтертурі. У нього була стабільна робота, добра зарплата і європейські перспективи.
Але 1882 року він вирішує все-таки повернутися до Львова.
фото: Вікіпедія
Церква як символ громади
Це було свідоме рішення: замість стабільної кар’єри за кордоном він обрав роботу в середовищі, де архітекторів його фаху майже не було. Крім того, повернення Нагірного до Львова збіглося з періодом національно-суспільного піднесення на галицьких землях, де він, як фахівець, знайшов ділянку для втілення таланту. Майже одразу він зосередився на церковному будівництві.
Перша церква в Малому Яричеві орієнтувалася на Софійський собор у Константинополі. Як архітектор Василь Нагірний вважав, що неовізантійський стиль із окремими елементами неороманського та неокласицизму — найкраще підходить для масового будівництва греко-католицьких парафіяльних церков у Галичині.
Але дуже швидко Нагірний зрозумів, що громади хочуть будувати муровані храми, але не мають на це грошей. Проєкти іноземних архітекторів були надто дорогими і складними. Тоді Нагірний розробив свою систему. Він створив типові проєкти. Його храми базувалися на візантійських традиціях, але були спрощені так, щоб їх могли збудувати місцеві майстри з місцевих матеріалів. Він викинув зайвий декор, який коштував захмарних грошей, і зосередився на конструкції.
Церква Успення Пресвятої Богородиців Славську, Фото: ukrainaincognita.com
Так поступово сформувався його підхід, який пізніше назвуть «новою галицькою школою» сакрального будівництва. Він виходив із можливостей конкретної парафії: скільки коштів, який матеріал, які майстри. Звідси — прості об’єми, логічні плани, мінімум декору й водночас впізнавана гідність форм.
За життя архітектора вважали, що кожна четверта церква в Галичині збудована за його проєктами. Загалом їх було понад двісті — мурованих і дерев’яних. Географія церков Василя Нагірного охоплює майже всю Галичину та частину сучасної Польщі: він збудував храми у Львові, Жидачеві, Славському, Дашаві, Миколаєві, Буську, а також у містах на нинішніх польських землях.
Він працював із різними типами храмів: однобанними, трибанними, п’ятибанними. Кожен тип був не стільки стилістичним жестом, скільки відповіддю на конкретне завдання. Нагірний уважно ставився до властивостей матеріалу, підкреслюючи, що те, що можливе в дереві, не завжди доречне в камені. У цьому прагматизмі й полягає сила його архітектури: вона не нав’язує ідей, а служить потребам.
Церква святого Миколая в Тухлі, фото: Вікіпедія
Церква святого Миколая в Любачеві (Польща), фото: Вікіпедія
фото: Катедральний собор св.ап .Петра і Павла, fb
Батько кооперації
Але прославився Нагірний не тільки в архітектурі. Він розумів: якщо українець купує сіль чи цукор у чужинця, він віддає свої гроші іншій громаді. Тому він став “батьком кооперації”. У 1883 році він заснував “Народну торгівлю”. Це був перший український кооператив, де селяни могли збувати свої продукти та продавати своїм за чесною ціною. Він сам писав “Порадник для крамниць”, де пояснював селянам, як вести бухгалтерію і “не прогоріти”. Діяльність товариства суттєво покращила економічне становище українців у місті: вже у 1908 році воно об’єднувало співпрацею близько 830 крамниць.
Потім з’явилося страхове товариство “Дністер”. Це була перша установа, де українці могли застрахувати своє майно. Раніше вогонь міг пустити селянина з торбами, а тепер з’явилася “фінансова подушка”.
Він був двигуном багатьох організацій: “Сокіл” (спортивне товариство), “Зоря” (для ремісників), “Народна Гостиниця” (перший український готель у Львові). Нагірний встигав усе: редагувати газету «Батьківщина», балотуватися до парламенту і займатися архітектурою.
Родина Василя Нагірного, фото: photo-lviv.in.ua
Сім’я та знані нащадки
У 1884 році Василь одружився з Марією Дудикевич – донькою пароха, дідича селища Рудно Євгена Дудикевича. У них було четверо дітей. Його син Євген теж став відомим архітектором. Він не просто успадкував кабінет батька, а продовжив його справу, збудувавши ще сотні споруд.
Але є ще одна гілка цієї родини, про яку знає весь світ. Онука Нагірного, Софія, виїхала за кордон. Її донька, правнучка Василя — це легендарна Квітка Цісик. Та сама співачка, чий голос став символом української душі в еміграції.
Василь Нагірний не нажив великих багатств. Його капіталом були збудовані церкви і працюючі кооперативи. Він помер у лютому 1921 року у Львові. Його могила на Личаківському цвинтарі — скромна, як і його життя.
Сьогодні Нагірного згадують як людину, що “навчила українців рахувати гроші і молитися у своїх храмах”. Його спадщина — це не просто 200 будівель. Це фундамент, на якому встояла Галичина на початку XX століття. Він навчив людей об’єднуватися навколо спільної мети — чи то будова храму, чи то відкриття крамниці.
- Бандера поза легендою: цікаві факти без міфів і плакатів