Автори:
Гюндуз Мамедов, кандидат юридичних наук, заступник Генпрокурора України у 2019-2022 роках
Наталія Мазур, адвокатка Адвокатського об’єднання AZONES
Реклама:
Минулого тижня в Україні тема боротьби з корупцією знову опинилася в центрі суспільної уваги. Причиною стали спроби змінити законодавство, які могли б обмежити незалежність Національного антикорупційного бюро та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури. Ці дії спричинили потужну хвилю критики. Але показовим було не лише саме обурення – вражала широта реакції. І найгучніший голос лунав від молоді. Саме ця генерація першою вийшла на вулицю, чітко заявивши: питання незалежності антикорупційних органів і демократичного розвитку України – це питання нашого майбутнього.
Цей протест був чимось більшим, ніж реакцією на конкретну законодавчу ініціативу. Це було нагадуванням, що для молодого покоління демократичні цінності – частина ідентичності. Це розуміння того, що без чесних правил не буде ні справедливості, ні розвитку, ні довіри. Саме тому влада, попри початкову риторику, змушена була відступити. Тож сьогодні Верховна Рада ухвалила закон, який повертає відібрані повноваження антикорупційним органам.
Але це протистояння стало ще одним маркером набагато глибшої проблеми – відсутності єдиного бачення того, якою має бути українська держава. І в цій дискусії варто звернутись до досвіду інших країн, які вже пройшли шлях від корумпованої рутини до ефективного і прозорого державного управління. Звісно, Україна має свій унікальний контекст і не може просто скопіювати чужі моделі. Проте ми можемо аналізувати, які рішення реально працювали, а які залишилися деклараціями.
Приклад Сінгапуру – один із найчастіше згадуваних у світовій антикорупційній практиці. Коли країна здобула незалежність, вона не мала ані розвинених інституцій, ані ресурсів, ані сталих традицій державності. Водночас керівництво країни обрало принципову політику нульової толерантності до корупції, заклавши її в саму структуру державного управління.
У Сінгапурі центральною ланкою антикорупційної системи є Бюро з розслідування корупційних практик (CPIB), що діє з 1952 року. Його унікальність полягає не лише в незалежності від виконавчої гілки влади, а й в тому, що воно підпорядковується напряму прем’єр-міністру, а в окремих випадках – може звітувати навіть перед президентом, якщо прем’єр намагається зупинити розслідування.
CPIB має не просто мандат на боротьбу з хабарництвом, воно наділене повноваженнями здійснювати арешти, проводити обшуки, отримувати доступ до фінансових рахунків і виявляти навіть мінімальні вигоди, які можуть мати ознаки корупції. І це стосується справ проти чиновників усіх рівнів, включно з міністрами та депутатами.
У сінгапурському законодавстві не існує такого поняття, як “допустимий подарунок”: будь-який quid pro quo – це привід для кримінального провадження. Крім цього, в державній службі діють суворі механізми етичного контролю: від кодексу поведінки до обов’язкової ротації посад, які піддаються особливим ризикам. Така інфраструктура, що поєднує силовий компонент із адміністративною профілактикою, забезпечує високий рівень ефективності: наприклад, у 2024 році CPIB домігся обвинувальних вироків у 97% порушених справ. Зрештою, суспільству була запропонована нова етика держслужби, заснована на прозорості, конкуренції і професіоналізмі. Саме такий підхід дозволив не лише викорінити побутову корупцію, а й сформувати культуру нетерпимості до неї.
Не менш показовим є досвід Гонконгу. У 1970-х роках там панувала глибока недовіра до влади: хабарі в поліції, зловживання у видачі дозволів, побори в лікарнях. Відповіддю стало створення у 1974 р. Незалежної комісії проти корупції (ICAC), яка з перших днів отримала реальні інструменти впливу. Вона функціонує як окремий і конституційно гарантований орган, що не підпорядковується жодному міністерству. Її структура побудована за принципом чіткої спеціалізації: один підрозділ займається оперативними розслідуваннями, інший – аналізом внутрішніх процедур у державних і приватних установах, а третій – просвітницькою роботою та зміною громадської культури.
Комісія має законне право вимагати від підозрюваних декларування активів, заморожувати підозрілі кошти, проводити негласні слідчі дії та ініціювати зміни в процедурах органів влади. Організація працює 24/7: з гарячою лінією, доступною для громадян, і перевіркою кожного звернення без винятку. Високий рівень прозорості забезпечується також незалежним внутрішнім і зовнішнім аудитом. Її діяльність не обмежувалась лише здійсненням розслідувань кримінальних проваджень, вона також аналізувала системні вразливості й працювала з громадськістю. Найбільш вражаючим результатом стала зміна суспільної поведінки. Якщо раніше корупція вважалася невід’ємною частиною системи, то згодом це стало соціально неприйнятним.
Гонконг показав: корупція – не ментальне явище, а наслідок слабких інституцій та відсутності контролю.
Ці приклади свідчать, що незалежність антикорупційних інституцій – не формальна вимога, а основа їхнього існування. Без неї будь-які реформи стають імітацією. Саме незалежність дозволяє антикорупційним органам бути не додатком до виконавчої влади, а її контролером. Саме вона дає змогу проводити розслідування там, де йдеться про високопосадовців або наближених до політичного керівництва. І саме вона забезпечує довіру суспільства до того, що боротьба з корупцією – це не політичний інструмент, а реальний механізм захисту публічного інтересу.
І тут важливо звернути увагу і на те, що антикорупційна інфраструктура виконує не лише свою пряму функцію, а й реалізує превенцію та освітній вплив, просвітницьку фунцкію. Тобто це набагато ширше, ніж боротьба за наслідками. Йдеться про реальне дослідження причин, ймовірних законодавчих та інституційних прогалин та їх усунення. А також – виховання поколінь, для яких ні побутова, ні політична корупція не є варіантами норми. Це саме той досвід, який важливий для нас.
Україна вже має серйозні напрацювання: створено інституції, які відповідають найвищим стандартам, проведено конкурси за міжнародної участі, ухвалено спеціальне антикорупційне процесуальне законодавство. Але найбільшим викликом лишається спроба зберегти ці досягнення в умовах політичної турбулентності.
З кожною новою ініціативою про “оптимізацію”, “перезавантаження” чи “переведення в інший формат” українська антикорупційна архітектура опиняється під загрозою. При цьому апеляції до досвіду інших країн часто або спрощуються, або ігноруються. Натомість потрібно чесно визнати: жодна ефективна антикорупційна система у світі не працювала без реального мандата на незалежність.
Суспільна реакція на спробу обмежити повноваження НАБУ і САП – це не виняток. Українці дедалі чіткіше розуміють, що антикорупція – не технічне питання, а гарантія майбутнього. Без неї неможливі ані інвестиції, ані стабільна економіка, ані вступ до ЄС. І саме тому спроби політичного впливу на незалежні інституції викликають не апатію, а спротив.
Можна скільки завгодно говорити про власний шлях, про особливості українського суспільства, про складнощі перехідного періоду. Але суть не змінюється: незалежна антикорупційна система – це не зовнішнє зобов’язання, а внутрішня потреба. Це інституційний каркас для держави, що будується на довірі. І якщо ми справді прагнемо жити в країні, де влада підзвітна, бізнес – чесний, а правила – однакові для всіх, то саме зараз маємо дбати не про зручність, а про принциповість.
Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція “Української правди” не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.