61-а Окрема Механізована Степова бригада
Якщо зустріти його в цивільному житті, то можна подумати, що перед тобою юрист. А може «айтішнік». Хоча, він також схожий і на успішного менеджера, який керує великими проектами десь за кордоном. Спокійна робота. Гарна зарплатня. Великі перспективи… До початку повномасштабної російської агресії Сашко і керував таким підприємством за межами України. У свої двадцять шість, маючи дві вищих освіти і купу реалізованих «кейсів» в бізнесі, цей хлопець міг спокійно залишатись за кордоном. Але він вирішив інакше…
– Ти коли повернувся до України?
– У квітні. Одразу пішов до військкомату, але відправили до дому і довелось ще місяць чекати. Їм не підійшла моя військово-облікова спеціальність.
– Яка саме?
– Ой, там довга назва. Щось пов’язане із будівництвом залізничних мостів. У нас в інституті була військова кафедра.
– А потім подзвонили з військкомату в решті решт?
– Так, бо вже думав йти до них, сваритись…
Сашко розповідає про свій шлях від військкомату до посади офіцера штабу батальйону. Знаючи, через що він пройшов, дивуєшся, як спокійно він описує пекло боїв за Соледар. До слова, і в радіомережі батальйону він керував бойовими діями підрозділів таким же спокійним голосом. В ефірі можна було почути різне. Йде запеклий бій. Нерви як сталеві канати. Крики та матюки солдат та сержантів розривають радіоефір. Усі на шалених емоціях. Окрім Сашка. Жодного натяку на стрес чи панічний настрій. Все чітко, спокійно і головне, усім зрозуміло.
– Як сталося, що ти взяв командування батальйоном на себе? Були ж поруч набагато старші за віком та званням офіцери. Навіть за посадою! А ти лейтенант з військовою кафедрою за плечима. Типовий «піджак».
– Розумієте, так сталося, що під Херсоном поранили нашого комбата. Вже тут, в Соледарі, дісталось начальнику штабу. Його евакуювали до шпиталю. І ми фактично залишились без командування.
– І ти вирішив взяти цю місію на себе? Тобі ж всього двадцять шість і ніколи не командував навіть ротою, не кажучи вже про батальйон?! Більше нікому було?
– Ну я не питав… Не було часу! Ми майже втратили управління, треба було щось робити. Я ж постійно тут, в штабі. Бачив як керував наш комбат. Ще на Херсонщині постійно мотався по позиціях. Знаю усіх командирів рот та взводів, а вони знають мене. От і прийняв рішення.
– Не страшно було? А якщо не впораєшся? Це ж не полігон чи навчання. Тут війна в повний зріст і від твоїх дій залежить життя сотень бійців.
– Та я не знаю, – Сашко задумався. – У нас багато досвідчених сержантів, до порад яких прислуховувався. Вони краще за мене знають ситуацію на позиціях. Разом думали, як тримати оборону.
– Стоп! Ти спирався на думку солдат та сержантів? Навіть не офіцерів?
– Ну на той час у нас вже були поранені два командира роти. І на позиціях залишився один ротний, себто офіцер, та сержанти. Я їм довіряю, а вони мені. І в свою чергу, вони довіряють своїм бійцям. Чим швидше я отримував інформацію від них, тим оперативніше приймалося рішення. Часто це було колегіальне рішення.
– Тобто тобі допомагала довіра до підлеглих?
– А як інакше? – посміхнувся офіцер, – без цього ніяк. Якби я не чув їх. Не звертав уваги на їхні поради, включив Наполеона кишенькового, як іноді буває у деяких, то зараз би ми не спілкувались. Довіра солдата до командира і навпаки, це вже половина успіху.
– Що для тебе було найтяжчим під час боїв за Соледар?
– Втома! – засміявся Сашко! – Відпочити нема коли. Зовсім. Тільки скінчилась атака на першу роту, почалась на другу. Відбили там, росіяни поперли одразу скрізь. Хвиля за хвилею. Я не можу навіть уявити, скількох своїх солдат вони тут поклали. Тупо закидали м’ясом наші позиції. Вночі трохи заспокоювалось все, але це оманливе відчуття. Постійно треба тримати руку на пульсі, скажімо так. Відчувати настрій бійців. Десь загубив пильність, ні звернув увагу на зміну обстановки і все, приїхали.
– Добре, Сашко, тоді питання. Може трохи неочікуване, але все ж таки! Зараз, після всього, потягнеш командування батальйоном?
– Я думаю так. Може треба трохи навчитись, бо багато паперової роботи, іноді не зовсім зрозумілої. А так… – Офіцер на мить замовк та подивився у вікно, – головне, щоби був колектив. Щоб у людей була мотивація і вони знали відповідь на питання «для чого ти тут? Що для тебе Україна?». Тоді все вийде.
Я не знаю, чи вже зрозумів цей хлопець, якому лише двадцять шість, що своєю сміливістю, швидкістю прийняття рішень він врятував батальйон. Бо в умовах бойових дій, коли кожен день, з ранку до вечора запеклі бої, втратити управління підрозділом, означає смерть. Сашко обіграв кістляву стару в чорному. Не дав їй забрати з поля бою в десятки разів більше солдат, ніж вона могла зробити…
#Степова_піхота #Степова_бригада #ЗСУ #Вірю_в_ЗСУ #СлаваУкраїні #ГероямСлава #нація_супергероїв #stoprussia #61_бригада