Nastka Fedchenko
Травень 2009, я закінчую другий курс. У цей період однокурсники ще сперечаються, коли ж я таки перейду на російську. Закінчать вони десь за рік. А дізнаюсь я про ці “ставки” років за 7 після отримання диплому.
Я вчусь у Дніпрі, в національному університеті, і дуже багато пар у мене російською. Чомусь не думаю про те, що це порушує мої конституційні права на освіту рідною мовою, а просто перекладаю собі для конспекту українською.
Ті ж одногрупники, які часом просять конспект, розчаровано його повертають, мовляв, він же українською, а не російською. А лекції ж російською.
До речі, про статистику. Нас на курсі 65, українською розмовляю тільки я, ще одна дівчина – суржиком. А ще одна – українською у гуртожитку або десь дуже між своїми. Загалом, якщо нас порахувати, хто іноді говорить українською, – ну, з 5 буде.
У коридорах говорю тільки я. Це дивує всіх. Дивує слово “люстро”, прочитане в книзі, дивують іще якісь. За перекладом звертаються до мене.
А, забула. Моя улюблена історія стається 1 вересня 2007, це перший курс, і моя однокурсниця – нині досить відома блогерка, яка з “великою” війною навіть перейшла на українську (принаймні 1 відео я бачила українською) родом із Горішніх Плавнів, питає:
– А пачєму ти разгаваріваєш на украінскам?
– Бо я українка, – кажу. – Якою ж мовою мені ще говорити?
Навіщо я це розповідаю? Ні, не для того, аби мене похвалили за мовну стійкість чи, боронь Боже, пожаліли.
А для того, щоб ви зрозуміли, як це – бути україномовною українкою в Україні. А не якійсь кастрамє чи волагдє.
І бути україномовною українкою в Україні буває важко і сьогодні, коли держава незалежна вже майже 32 роки, коли повномасштабна російська агресія триває рік, а трохи менша – 9 років. І коли за українську продовжують убивати.
А ще ця розповідь для того, щоб ви, хто так любить міркувати про заборону російської як про якісь конституційні порушення, ви, хто кажете, що наступними будуть мовні патрулі (ага, і самальоти будут лєтєть і будут бамбіть), а потім до вашої російської дістануться в ваше ліжко (та кому ви треба?) нарешті припинили це робити.
На моїй пам’яті, а я трохи старша від Незалежності, захисту в Україні завжди потребувала українська. Отака сумна історія.
Хай російську захищає росія. Що вона успішно робить, спершу кажучи фразу, що “росія закінчується там, де закінчується російська мова”.
Якщо ви дочитали аж сюди, і руки печуть від бажання написати, що Україна щезне, якщо з окопів вийдуть усі російськомовні, руки – під холодну воду, печіння мине. Я не люблю маніпуляції і не люблю затикання військових у кожну дірку. Якою би мовою вони не говорили. Бо йдеться не про окопи, а про університет із внутрішніми правилами.
(До речі, а вимоги до школярів носити форму не порушують нічиї права? А робочий графік? А чому ж ні?)
російська мова рано чи пізно піде з України, я дуже хочу в це вірити. Як і в те, що одного дня не муситиму боронити своє право просто отримувати послуги своєю мовою. І шукати для дітей (сподіваюсь, вони в мене будуть) в Україні гуртки українською, як і нині шукають їх ті, в кого діти є.